Волонтерством в сімʼї Петришин з села Росільна, що у Дзвиняцькій громаді, займаються абсолютно всі – батько Роман, його дружина Люба, син Іван та донька Юля з чоловіком Назаром. Виключенням є лише дві маленькі онучки хоч і те, певне, через свої зовсім дитячі роки.

Волонтерська історія цієї сімʼї розпочалася в перший день повномасштабного вторгнення – 24 лютого 2022 року. На той час пан Роман разом з дружиною були на роботі за кордоном, де працюють вже понад 20 років.

«Я тоді був в Ірландії. Без зайвих роздумів я зібрався в дорогу і вже невдовзі був на кордоні. Я розумів, що почалась біда, в мене в Україні залишились діти та онуки, тому я мав до них приїхати, — розповідає чоловік.

Роман пригадує, що тоді багато хлопців з села ішли у військкомати добровольцями, декого забирали чи не просто з домівок. У них не було відповідної амуніції, не було що одягнути та взути, чим прикрити тіло від куль. Тоді він, як свідомий українець, відчув свою відповідальність, та вирішив, що потрібно їм допомогти.

«Найважчими були перші 4-5 тижнів, поки підійшла допомога з інших країн. За цей час я та мої знайомі з Ірландії стягували на допомогу хто що міг та звідки міг. Після цього була хвиля біженців. Багатьох з них я прийняв до себе додому, чимало людей ми змогли поселити в селі та забезпечити всім необхідним. Робили що могли, — пригадує волонтер.

Роман каже, що він не співпрацює та не співпрацював з жодними організаціями. Все, що вдавалося робити, було за власний кошт та гроші небайдужих людей, які долучалися до зборів з цілого світу, та свідомих людей з села.

«Маємо, що маємо. Часом люди нехтують можливістю допомогти, можливо хтось і зневірився. Але я сотні разів казав, що якщо людина хоче допомогти, то шукає для цього можливість, а не канали, як відмовитись, бо десь там щось крадуть.»

Син Роман, Іван, є активним членом Спілки волонтерів Богорогодчанщини. Чоловік наголошує, що левова частка роботи падає на плечі сина, адже батько час від часу їде за кордон. Саме через Івана розпочалась активна співпраця з цією спільнотою волонтерів. 

«Не можу сказати, що наша місцева влада допомагає. Я не звертався і не збираюся це робити. Є випадки, коли ми веземо хлопцям машину, але якось соромно привозити її порожньою. Щось трохи ми збирали вдома, допомагали люди. Решту ми заїздили до волонтерів в Богородчани і там нас загружали просто під завʼязку, чим могли. І вже хлопцям була якась допомога.»

Чоловік каже, що на початку війни люди допомагали набагато більше. В перші дні люди були більш згуртовані, дружні між собою та між селами. Мало по малу все почало згасати.

«Факторів того, що люди зневірились, є багато. Велику роль зіграли псевдоволонтери, які брали за кордоном допомогу і тут її продавали. В нас навіть був випадок, коли доводилось в них купувати амуніцію, хоч ми і знали, що вони її перепродують. Просто інколи немає часу на пошуки. Кожна хвилина на вагу золота, і чим швидше ми знайдемо ту амуніцію, тим швидше хлопці будуть захищені. 

Останній рік також в роботу активно включилися російські боти, які по максимуму використовують інтернет та негативно впливають на людей. Також на ситуацію впливає те, що люди не можуть виїхати за кордон, як це було раніше.

«Я не можу судити людей і не маю права, бо я маю можливість виїхати та заробити трохи грошей. Але у свій час я розумію, що якщо я маю можливість заробити ті гроші, то маю допомогти тим, хто там на передку. Така політика в мене в сім’ї, допомагає хто чим може.»

Роман каже, що вони в сімʼї між собою добре координуються, бо в кожного багато знайомих за кордоном і всі стараються допомогти. Велика частина допомоги надходить з Чехії, Польщі, Америки, Ірландії та інших країн. Багато людей, які допомагають.

«Порівняно з початком війни стало набагато важче збирати потрібну допомогу. Зараз дуже слаба активність.»

Проте в сімʼї пана Романа в роботі задіяні всі. До прикладу дочка Юля допомагає з організацією та заготовкою їжі для захисників. Дівчина каже, що переважно на такі збори відгукуються ті самі люди. Щоб зібрати потрібних жінок-волонтерів їй дуже допомагає її кума та сусідка Люба Зваричук, яка вміло комунікує з усіма та мотивує до роботи.

«Я особисто був двічі у хлопців на сході. Бачив, яка допомога надходить з інших сіл та яка приїздить від нас. Це трохи сумно, бо село велике, але не вистачає організації. Ми завжди пропонували та пропонуємо людям, що в нас є місце, де це все можна робити в будь-яку погоду. Але переважно на допомогу приходить лише одна і та сама група людей. Ми заготовляли і тушонки хлопцям, і багато іншої їжі. Робимо все, що в наших силах.»

Виділити найважчий збір чоловік не може. Каже, що кожен з них має свої труднощі. Переважно проблеми бувають через неполадки з машинами. Навіть коли вдається їх купити, то не завжди виходить без труднощів довезти її до хлопців – ламається електроніка і доводиться її залишати на сервісі, а це все втрача часу, а хлопці в цей момент чекають на машину. 

Робота волонтера арка не лише фізично, але й морально. Роман каже, що у свій час йому довелося наштовхнутися на дуже сильний хейт від людей. 

«Я роблю всі звіти по максимуму, всі чеки. Кожна свідома людина розуміє, що окрім цих чеків у нас є багато витрат таких, як пальне, оплата доставки через різні пошти. І, переважно, ми все оплачуємо за свій власний рахунок. Іван, до прикладу, витрачає на це не лише свій увесь вільний час, але й зароблені гроші. Чоловік моєї дочки, Назар, варить хлопцям буржуйки та відправляє на схід. Є ще багато речей, які ми без розголосу робимо з моїми друзями, кумами. Але ми це все не афішуємо, бо не вважаємо це за потрібне. Але людям ніколи не вгодиш. Я до цього був готовий. На початках я пробував реагувати на різні коментарі та чутки, але з часом перестав і їх стало менше. Сподіваюся, що люди просто зрозуміли, що в мене немає жодного задуму окрім того, щоб допомогти хлопцям.» 

Кожна робота виснажує, проте Роман каже, що щоб набратися нових сил для допомоги нашим хлопцям, варто хоча б раз поїхати на схід або поспілкуватися з рідними загиблих Героїв.

«Можна поїхати до хлопців на передову або піти на цвинтар. Я там буваю фактично кожного дня, коли є тут, в Україні. Постійно провідую наших хлопців. Треба подивитися на ту маму, яка стоїть біля гробу сина фактично від ранку до ночі. Після цього розумієш, що у нас немає права робити інакше, ми маємо допомагати нашим захисникам.»

Велику роль також відіграє ставлення до українці за кордоном. Оскільки пан Роман вже понад 20 років працює в Ірландії і там проживає більшість часу, то каже, що різницю у ставленні до українців за межами нашої держави на початку війни та зараз – важко не помітити. Його дружина, Люба, працює адміністратором в готелях, де живуть українські біженці. Під її опікою зараз більше ста людей. Тому вона, як ніхто інший, знає, яка зараз там ситуація.

Подружжя каже, що перших 7-8 місяців ірландці зносили на допомогу біженцям все, що мали. За останні півроку ситуація різко погіршилась. Про Україну та про війну по телебаченні не чути нічого. Проте багато говорять про хамовитих українців і відчувається величезна зневага.

«Таку от репутацію собі заробили через деяких людей. В нас там невелике містечко, але біженців є чимало. Але одні люди їдуть у пошуках прихистку та йдуть на роботу, не сидять в чужої держави на шиї. Інші ж живуть по притулках і дуже багато хамлять. Вони прямим текстом кажуть, що не приїхали сюди працювати і будуть тут, поки їм платять гроші. Від них чути багато матюків, буває багато пʼянок, бійок. І це все зробило свою справу. Тепер багато іноземців нас просто ненавидять і мене, фактично, в тому числі. Це дуже сумно.»

Проте війна продовжується, тому українцям потрібно думати про своє майбутнє чи в Україні, чи за її межами. 

«Кожна тверезо думаюча людина переживає не лише за себе, але й своїх дітей та онуків. Якщо ми хочемо зберегти свою народність, автентичність, мову, то повинні триматися разом і допомагати нашим захисникам. Ми маємо триматися разом, бо посварити суспільство – чи не основна мета цієї війни. Якщо посварять військових та людей, які залишились в Україні або й навіть змогли виїхати, то буде біда. Ситуація досить серйозна. Ми маємо залишатися людьми, як в Україні, так і за її межами. 

Ми маємо бути толерантними до інших. Навіть якщо у вас є можливість виїхати десь за кордон, відвідувати різні заклади, влаштовувати якісь гулянки, то не варто викладати про це фотографії, бо не в кожного є така можливість. Потрібно допомагати один одному чим можемо.

Я кожного дня спілкуюся з нашими хлопцями. В мене є друзі фактично в кожній бригаді. Ми маємо розуміти, що вони не залізні і коли закінчиться війна, вони повернуться додому. Тому ми маємо показати, що ми про них дбаємо та підтримуємо їх. Щоб вони повернулися вдячними, а не озлобленими на цілий світ», — підсумовує Роман Петришин.