Віта позувала для глянцю, працювала в Коломийській міській раді, що на Івано-Франківщині, та керувала ресторанами. А сьогодні командує ротою та відстоює гендерну рівність в українському війську.

Два роки до повномасштабного вторгнення Віта жила в Італії: вивчала мову і подорожувала, повідомляє сайт “Еспресо”.

“Я нічим особливим не займалася, вивчала мову і, як я завжди кажу, проживала своє найкраще життя”, – пригадує дівчина.

Але після 24 лютого 2022 року Віта повернулася додому і повністю занурилася у волонтерську діяльність. У Коломиї, її рідному місті, відкрився волонтерський центр, там вона проводила дні з ранку до пізнього вечора.

“Там ми багато спілкувалися з військовими. І я зрозуміла: того, що я роблю, недостатньо. Я можу більше”.

Рішення долучитися до лав ЗСУ визрівало у Віти поступово. За кілька місяців від початку повномасштабного вторгнення вона пішла до територіального центру комплектування. Але там їй відмовили, навіть не раз.

“Один раз на місяць я заходила регулярно в ТЦК. Вони мене вже знали: “Добрий день, Віто, ще у вас є час, ще погуляйте”.

Віта не зупинялася. Продовжувала волонтерити, чекала, тренувалася, готувалася. І вже у жовтні 2022-го їй зателефонували з ТЦК.

“Навіть мої близькі друзі, які мене давно і добре знають, сказали: “Ну от, ми знали, що рано чи пізно ти туди потрапиш”.

“Страшно, але потрібно”: Віта з часом стала заступницею командира десантно-штурмової роти

До армії Віта прийшла вже з фахом психолога і від початку працювала за спеціальністю. Але війна швидко диктує нові ролі: дівчина опанувала тактичну медицину, допомагала евакуювати поранених із Кринок, а згодом стала заступницею командира бойового підрозділу.

“Це бойові завдання, це планування, це заводити людей на позиції, евакуація поранених. Моментами було страшно…”

Страх — не табу в її словнику. Навпаки, Віта відверто говорить про відповідальність:

“Я завжди вважаю, що знаю недостатньо. Але ця невпевненість може зіграти не на руку. Вона може коштувати комусь життя. У такі моменти страшно, але потрібно”.

Віта принципово не хоче жодних привілеїв у війську через те, що вона жінка. В армії всі в одному строю та на одному рівні. І хоча побратими часто намагаються її вберегти від фізично важких завдань, Віта завжди поруч.

“Зимою треба дров наносити – я з усіма. Немає такого, що я щось не роблю. Я завжди за це борюся. А вони: “Та сядьте, посидьте, Віта Ігорівна, ми все зробимо”. А я кажу: ні, ми один колектив, ми робимо разом”.

Для Віти це не просто побут, а принципова позиція: рівність у війську важлива і потрібна.

Одним із найяскравіших і найскладніших моментів стала психологічна смуга перешкод на здобуття почесного берета морського піхотинця. Віта згадує ті вісім кілометрів, під час яких половина кандидатів просто зійшла з дистанції.

“Нас стартувало 12 – дійшли лише шестеро. Для мене це було дуже символічно, що я пройшла саме в травні. Клятву морпіха я склала 23 травня – у День морської піхоти. Саме тоді командир бригади урочисто вручив мені берет”.

Це стало її особистим рубіконом. Доказом не лише для інших, а й для себе самої.

“Після перемоги я повернуся до цивільного життя”

Попри всі досягнення, будувати кар’єру в армії Віта не планує: після перемоги  повернеться до цивільного життя. Але поки повномасштабна війна триває, Віта продовжує працювати на перемогу України.

Данило Липівський

Інформаційний оглядач інтернет-сайту Bogo News.