Як 79-річна прикарпатка Юстина Олійник своїми коломийками та гуморесками підтримує дух українців
28/08/2024
Дарує посмішки та заряджає позитивом
Як 79-річна прикарпатка Юстина Олійник своїми коломийками та гуморесками підтримує дух українців
«А корова п’є з відра,
Свиня п’є з корита,
Аби той дурний путін
Відкинув копита».
Слова цієї коломийки, яка свого часу стала вірусною в мережі, прослухали і, мабуть, не раз наспівували мільйони українців. Авторкою та виконавицею цієї саркастичної співанки є 79-річна коломийкарка та гумористка з Івано-Франківщини Юстина Олійник. Народилась Юстина Данилівна в останній рік Другої світової війни у мальовничому гірському селі Манява. Тут і прожила у праці та з піснею на устах все життя. Вправна оповідачка, талановита коломийкарка та гумористка, майстерна вишивальниця, прикарпатка стала берегинею та примножувачкою самобутніх скарбів української культури. Незважаючи на свій поважний вік, енергії у пані Юстини, хоч позичай. Жінка активна, енергійна, життєствердна та з почуттям гумору.
Про нелегкі роки повоєнного дитинства та молодості, талант складати перлини фольклору у неповторне «намисто» коломийок та власне джерело невичерпного оптимізму Юстина Олійник поділилась із «Західним кур’єром».
Співанки-розради у тяжкий час війни
Дорогу до обійстя Юстини Данилівни покаже кожен мешканець Маняви, адже вона є легендою села та зіркою місцевих культурних заходів. Окрім славнозвісних коломийок про російського президента, яка стала хітом у мережі і набрала понад 4 мільйони переглядів, у доробку Юстини Олійник – до тисячі творів – віршів, гуморесок, коломийок та співанок.
«Я тепер маю час, аби писати вірші та складати співанки, – каже Юстина Данилівна. – У молодості, то діти малі були, то хату будували з чоловіком… Тепер маю час і дякую Богу, що дає мені добру пам’ять і можливість творити. Нехай люди слухають мої співанки, може то комусь буде розрада у такий тяжкий час війни», – говорить пані Юстина.
Як коломийка про путіна потрапила в Інтернет, пані Юстина не знає. Каже, про те, що вона стала зіркою соцмереж дізналась згодом, та й не повірила. Однак, зізнається, що їй дуже приємно, що її творчість припала до душі українцям.
Окрім жартівливих співанок та коломийок, є в репертуарі пані Юстини і повстанські пісні, й про любов… Жінка поправляє на голові хустину і починає тихенько наспівувати старовинну журливу стрілецьку пісню «У темному лісі під білов березов…», яку її навчив ще батько Данило.
Також Юстина Олійник складає патріотичні вірші про захисників України і каже, що співпереживає з кожною матір’ю, яка втратила сина на війні, бо теж колись поховала молодого сина.
«Та не того я співаю, що я веселюсі,
Тугу маю на серденьку, та й не признаюсі.
Тугу маю на серденьку кожної неділі,
Та що гинуть на війноньці хлопці молодії…»
Вбрання на виступи доводилось позичати
«Нас було четверо у сім’ї. Одна дитинка померла, коли мала рік і два місяці. Вже ходила… Від чого померла? Напевне з нищоти, – пригадує тяжкі роки повоєнного дитинства Юстина Данилівна. – Як мама піде, та й нарве всяких трав, які були, насіче їх, відварить, додасть туди молока, бо корову ми тримали, дві жменьки якоїсь крупи підіб’є, то було дуже щось добре.
А мені купили до школи кирзові чобітки, як нині пам’ятаю. То діти в школі жартували наді мною: взуласі в чоботи по самі холєви. Прийду додому, та й плачу. Але взути щось інше не мала, то мусила ходити так. Книжки та зошити до школи носила у платині – старій маминій хустині, бо течки (сумки, – ред.) теж не мала», – продовжує жінка.
Хороший голос та талант до співу Юстина мала з дитячих літ. «На уроці співів ми співали спочатку всі разом, а потім кожен окремо. Як нині пам’ятаю ту пісню:
«Ой посію я овес
Та й до зерна увесь.
До зерна, до зерна, до зерна увесь…»
Побачивши у дівчинці талант, вчительки записали її до шкільного хору, коли вона була ще у четвертому класі. Відтоді Юстина не розлучається з піснею.
Пригадує, що через бідність часто не мала навіть що вдягнути на концерти. Аби виступити з хором, вбрання доводилось позичати. Вчилась у школі Юстина добре, мала феноменальну пам’ять. Закінчила у Маняві сім класів, восьмий навчалась у вечірній школі. У ранньому віці вийшла заміж, бо так захотіли тато й мама.
«Тоді було не так, як тепер: виходжу заміж, коли хочу і за кого хочу… Мій старший брат Василь товаришував з сусідським хлопцем, моїм майбутнім чоловіком Михайлом. Він часто приходив до нас, а я й не здогадувалася про його наміри. Йому було вже 22, а мені 16. Якось після Різдва Михайло моїй мамі сказав, що хотів би зі мною женитися. Я просилася, що не хочу весілля, бо ще ніде не була: ні у клубі, ні в кіно, ні на танцях… Бо не було як: прийду зі школи, треба пасти корови, допомагати мамі по господарству… Та батько був невблаганний. Михайло був одинаком, жив зі старенькою матір’ю. «Він один, не будеш бідувати. Та й близько у сусідах», – сказав мені. Позичили грошей і справили весілля. Коли мене завивали у хустину, сльози з очей крапали аж на підлогу», – розповідає жінка.
Однак, на життя з Михайлом жінка не жаліється. Каже, був добрим чоловіком.
«Його мама, дай їй Боже царство небесне, бачила, що я молода і завжди мене жаліла, оберігала. Наприклад, Михайло любив випити сире яйце, а я ні. Приходимо ми з ним увечері з кіно, то вона йому сире яйце дає, а мені варене. «Бери, небого, оде я тобі яєчко зварила», – казала так мені. Вона трохи недочувала, але коли я їй казала «мамо», то чула добре, – з усмішкою пригадує Юстина. – Так ми мирились. Одне за одним у нас народились двоє діточок – дочка Марія та син Микола. Свекруха допомагала з дітьми – бавила, пеленки прала».
Потім чоловік Михайло захворів, переніс кілька операцій на коліно, певний час перебував на реабілітації. Потрібні були кошти. Юстина була змушена їздити на сезонні заробітки. Тримала чимале господарство і вдома. Вже двадцять років, як Юстина Данилівана – вдова.
«Я така язиката, що могла б «приговорити» собі ще якогось чоловіка, але… Така моя доля», – усміхається вона.
«Ходячий комп’ютер»
Попри поважний вік, пані Юстина досить енергійна. Каже, що товаришки називають її «ходячим комп’ютером», бо має добру пам’ять. Секрету довголіття та бадьорості у жінки немає: все життя тяжко працювала, дієт не дотримувалась, бо українська врода – «то не шкіра і кості», була щира і привітна з людьми, у тяжкі моменти «лікувалась» піснею.
Хоча, так було не завжди. На жаль, через нещасний випадок жінка у молодому віці похоронила сина Миколу. Дуже тяжко переживала втрату.
«Тоді я постановила собі ходити у жалобі все своє життя, скільки мені Бог присудить. Після похорону я два тижні не могла встати з ліжка, була як паралізована. Рідні просили мене спам’ятатись, возили мене до церков та монастирів. П’ять років на мені не було навіть білої чи світлої цяточки – ходила вся у чорному. Та одного разу мені приснився син і сказав: «Мамко, ви так любили файно вбиратисі, а тепер якось так сумно. Та хоч би щось таке вбрали, як цвіт льону». Тоді я задумалась над цим сном. Всі люди просили мене отямитись, бо так можна накликати ще одну жалобу. І коли в один день раптово стало зле моєму зятеві, я дуже злякалась і прийняла рішення покінчити з жалобою».
Пані Юстина знову почала вдягати яскраві вишиванки, розповідати гуморески та радувати людей своїм неповторним співом.
«А я собі заспіваю, то сеї, то тої…»
Нашу розмову Юстина Олійник час від часу перериває піснею – чи то веселою, чи то журливою. Здається, у неї до кожного предмета чи явища знайдеться співанка – вдягає вона хустину, співає про неї, дивиться на гору – пісня про неї, про політиків, докторів, артистів, про дороги та дієти, побут селян, моду, кохання та коханців тощо. Зізнається, що скласти коломийку чи гумореску для неї неважко.
«Маю хист запам’ятовувати слова, мелодію, а ще – імпровізувати. Ще замолоду на весіллях могла заспівати щось своє. Але сім’я, чоловік, діти, ґаздівство – не до того було. Тепер маю вже багато часу. Коломийки створюю вмить», – каже співрозмовниця.
Свого часу Юстина Олійник співала у сільському фольклорному колективі «Манівчанки», під керівництвом директорки Манявського будинку культури Лесі Винник брала участь у численних вечорах гумору, де й гран-прі завойовувала, навіть у драмтеатрі в Івано-Франківську розповідала свої гумористичні твори на запрошення заслуженого артиста України Володимира Пушкаря, представляла район на всеукраїнському фестивалі коломийок тощо. Грамот і подяк у пані Юстини – повна шухляда. Жінка й нині продовжує брати участь у культурних заходах рідного села та територіальної громади. Так, на запрошення волонтерів Юстина Олійник нещодавно «по-бойовому» виступала на благодійному заході: «У єдності сила: таланти та ремесла Маняви», організованому для збору коштів на дрони для ЗСУ.
«Пішла тією силою, якої вже немає. Але, як почула про ціль цього концерту, не змогла відмовити. Не для того, аби розважити публіку, а щоб хоч чимось помогти нашим захисникам», – зізнається Юстина Данилівна.
В Інтернеті сотні поширень та безліч схвальних відгуків про коломийки манявської вмілиці. Особливо припали до душі українцям сатиричні мініатюри, в яких жінка висміює російських загарбників та їх вождів.
«Ми москаля проженемо – добре заживемо,
Вертайтесі з перемогов – ми вас усі ждемо.
Ой, то би’м сі утішила, товаришко люба,
Якби’м чула, що той путін уже врізав дуба».
Оспівала коломийками кожне село в громаді
В набутку авторки вже не менше тисячі творів, хоча сама Юстина їх ніколи не рахує. Солотвинська територіальна громада минулого року навіть видала календар, в якому кожне село оспіване коломийками Юстини Олійник. До прикладу:
«Наш Солотвин дуже файний славиться базаром:
від Тернополя до Львова тут продавці з крамом.
Хто не має що робити у суботу зрані –
Запрошуєм походити по нашім базарі».
А ось так оспівала коломийкарка рідне село Манява:
«Ой, Маніво, Манівочко, в тобі розмаїто,
бо до тебе гості їдуть тай з усього світу!!!
А Манява файне село лиш трохи на горбі
Як хочете їсти й пити треба нести в торбі».
Про село Пороги склала таку співанку-мініатюру:
«Сіяв Янгол зорі з неба горами, лісами,
Одна впала у долині й Порогами стала.
Приїжджайте у Пороги в нас ґазди гонорні.
Стіл накриють, почастують ґаздині моторні».
Односельчани розповідають, що там, де з’являється Юстина Данилівна, народжується свято. Так, перебуваючи нещодавно на лікуванні у місцевій лікарні, жінка щовечора проводила для працівників та пацієнтів медзакладу «п’ятихвилинки» – то анекдот, то гумореску розповість. А на прохання кухарів навіть написала саркастичну мініатюру про стан підлоги у їдальні, яка вже давно потребує ремонту.
«У солотвинській терапії файна є столова –
усім добре дають їсти, лиш гнила підлога…
Та поправте добродії в столові підлогу,
Поки хтось не проломився та не зламав ногу».
До своїх виступів Юстина Олійник ставиться дуже відповідально. Ніколи не читає гуморесок з листочка, а тільки розповідає з пам’яті. І завжди піджартовує: «Якби’м забулась, то вже вибачайте, я ж тільки сім класів закінчила. Та й вже вісімдесятий десяток розміняла». А на випадок, якби десь змилилась, у кмітливої коломийкарки є так звана «страховка»:
«Вибачайте люди добрі, що’м сі замилила.
Мій миленький надійшов, я сі задивила».
Також пані Юстина примножує скарби нашого народу українською вишивкою. Донька Марія облаштувала цілу кімнату вишиттям матері Юстини. Тут і подушки, і ясіки, і рушники, і скатертини, і картини, і обруски тощо. Жінка вміє вишивати хрестиком, низинкою та гладдю… Чимало вишила за своє життя сорочок для себе та своїх рідних.
«Замолоду не було часу, то вишивала переважно взимку та вечорами. Так мене кортіло… Я би й зараз вишивала, але воно вже нікому не потрібно», – каже прикарпатка.
Юстина Данилівна дякує Богові, що дає їй сили дарувати людям позитив та посмішки, яких так сильно бракує українцям у час війни. Каже, що мріє дожити до перемоги України та заспівати нашим захисникам переможних коломийок. А поки наспівує журливо:
