Ідеологія, пропаганда та соціальний міф — складові сучасної російсько-української війни. Після закінчення Другої світової “день перемоги” став частиною культурної пропаганди, яка поширювалася Україною і в часи незалежності. Оксана Дарморіз — культурологиня, кандидатка філософських наук й членкиня Наукового товариства ім. Тараса Шевченка — розповіла, що таке соціальний міф, як виникає пропаганда та чим для України небезпечне свято дня перемоги, пише про це ГЛУЗД.

Далі пряма мова:

“Ще радянський союз утворив міф перемоги, навколо якого об’єднували радянський народ”

День перемоги не всюди так називається, бо й Друга світова війна закінчилася пізніше. 7 травня 1945 року у французькому Реймсі був підписаний акт капітуляції Німеччини, але сталіну це не сподобалося, адже СРСР хотів притягнути таку подію до власного тріумфу, тож цей акт був знову підписаний у Берліні 8 травня пізно ввечері. У цей час у Москві вже було 9 травня, тому вирішили святкувати за московським часом. 

День перемоги відзначали парадом до 1947 року, проте після цього року він відбувся тільки у 1965-му. В проміжку між цими роками день перемоги не був вихідним днем і його не святкували на державному рівні. Пізніше паради все ж відбувалися, але військову техніку задіювали вкрай рідко. 

Після розпаду СРСР його не святкували також кілька років, а пізніше почали знову, аж у 1995 році, і це відбувалося дуже масштабно.

В Україні паради на день перемоги також відбувалися, адже ми доволі довго перебували в інформаційному полі росії. Ще радянський союз утворив міф перемоги, навколо якого об’єднували радянський народ. До того ж він був не просто об’єднавчим, він був фундаментом того, що СРСР  — переможець: той, хто, з одного боку, постраждав у війні, а з іншого — переборов всесвітнє зло. Це накладалося на міфологію про те, що радянська людина має об’єднати навколо пролетарів і так далі. Такі наративи існують і зараз, рф активно їх використовує. Вони перевели це на рівень моди, коли день перемоги стає не просто святкуванням, а певним ритуалом, до якого люди вже звикли. 

Це свято для росії з’явилося вже після сталіна. Тоді радянський міф зароджувався, щоб показати — мовляв, радянський народ, який стоїть на сторожі зла, який є добром, має перемогти зло у всьому світі, і якщо не зараз, то з приходом комунізму.

Сучасне трактування дня перемоги пов’язане саме з військовим парадом, адже це сакралізоване дійство, росіяни показують свою міць. Коли для нас День пам’яті та примирення — це згадка, яка відбувається на індивідуальному рівні, то тут рівень масштабний, де задіюють всі верстви населення. Такі святкування відбуваються не так для зовнішніх спостерігачів, як для внутрішніх, для підтримання цієї міфології. 

“Сучасна російська ідеологія, швидше за все, базується на мілітаризації”

Соціальний міф — це, за великим рахунком, те, чим можна маніпулювати людською свідомістю і поведінкою так, щоб донести людям певні думки, він діє в межах ідеології. Це не завжди погано, адже соціальний міф може показувати і не викривлену реальність, а просто підсилювати сприйняття людей або ж пропагувати речі, які не мають під собою негативного впливу і, навпаки, є корисними. Прикладом позитивного соціального міфу є захисники Донецького аеропорту, яких згодом назвали кіборгами, щоб підкреслити їхню особливу стійкість та мужність, адже кіборги  —  то напівлюди, напівтехніцизовані істоти. Вони мають витривалість та силу, більшу ніж звичайна людина. Таким чином відбувається їхня героїзація.
В росії ж ми бачимо чітке викривлення реальності, яке демонструють нам через різноманітні міфи. Власне, цю міфологію всіляко підтримують фільмами й концертами, які змушують відчути тугу й ностальгію за попередніми часами. Нею ж намагаються підтримувати уявлення про СРСР як про переможців зла. Війну ідеалізують, романтизують. Люди, що пережили жахи Другої світової, майже не ділилися спогадами, а якщо й ділилися  — це відбувалося не так героїзовано, як згодом почали зображати у фільмах. Сакралізація відбувається тоді, коли живих свідків стає дуже-дуже мало і ці події можна перенести у вимір ритуальний, постійно згадувати про це “свято” і створювати атрибутику, яка з’являється доволі пізно, як-от “безсмертний полк”, який має на меті залучити кожну людину до загального святкування і відчути свою причетність.

Власне, гаслом Дня перемоги є “Можемо повторити”, а гаслом Дня пам’яті та примирення в Європі є “Ніколи знову”. Перше гасло з’явилося пізніше, і воно про те, що ми знову можемо повторити ту перемогу, це про повторення війни й подвигу, в той час коли друге  —  про те, що потрібно пам’ятати про жертви, не допускати цього знову, адже це величезна небезпека.

Сучасна російська ідеологія, швидше за все, базується на мілітаризації. Вони готувалися до війни з нами, і їхня пропаганда крутиться навколо подвигу радянського воїна, радянського народу в часи “великої вітчизняної війни”, яка підмінила собою Другу світову. 

Ми говоримо про сакралізацію війни, і сучасна війна для них теж є вітчизняною, зокрема через пропаганду, яка ллється на росіян з усіх каналів. 

Україна програє росії у взаємодії з суспільством через соціальний міф. Там він працює дуже швидко, тут же здебільшого на запит суспільства. Ми перебуваємо і у стані інформаційної війни, тому потрібно, без сумніву, розвивати і цю частину нашого суспільства й формувати свою ідеологію. Вона є у кожній державі, тому потрібна і нам, проте має базуватися на фактах і визначати наш вектор руху. 

“День перемоги —  це спосіб повернутися до радянського союзу, для українців у тому числі”

Після перемоги нам не потрібні святкування, це має бути у контексті того, як про це говорить Європа: акцентувати не на подвиги і не на перемогу, а на людей. Ми повинні говорити, що люди важливі і ми маємо зберегти їхні життя. Якщо ж говоритимемо тільки про подвиг, а не про їхнє життя, будемо героїзувати людину, то позбавимо її людських рис — і тоді те, що вона зробила, буде важливішим за те, що вона залишилася живою. 

Думаю, скасування дня перемоги у 2015 році і заміна його на День перемоги над нацизмом було свідомим кроком із боку влади, адже вона розуміла, що на той момент багато людей ще перебували під впливом російського інформаційного поля. На той час ніхто не хотів наражати себе на небезпеку, хотіли зробити плавний перехід. Я не знаю, чи це було правильно, адже на деякі різкі зміни, до прикладу, на перехід на григоріанський календар, суспільство відреагувало нормально.

Повномасштабною війною росіяни об’єднали українців, адже ми побачили зовнішнього ворога. Навіть гострі соціальні питання зараз не викликають такого розколу серед народу, як це було раніше. Іноді мені здається, що якби росіяни не пішли на нас війною, а далі йшли тою дорогою через ідеологію, пропаганду і все інше, то після кількох десятиліть вони б абсолютно спокійно захопили Україну як державу невійськовим шляхом. 

Думаю, сьогодні нам варто залишити день перемоги у минулому, і Другу світову війну теж. День перемоги — це спосіб повернутися до радянського союзу, для українців у тому числі. Сучасна війна є для нас більш загрозливою, ніж попередня, і підміняти вагу сучасної війни попередньою для нас дуже небезпечно, адже тоді ми маємо змиритися з ворогом, який теж був частиною радянського союзу і тої перемоги, як і українці. 

Так, українці зіграли важливу роль у перемозі над нацизмом, але зараз ми перебуваємо на іншому березі. Ми не міфологізуємо так Першу світову війну, яка також була значною для України, тому, думаю, попередні війни потрібно віддати історикам. Парад чи якісь офіційні святкування дня перемоги не є пошануванням для загиблих. Родичі тих, хто воював у Другій світовій війні, можуть відвідати їхні поховання та згадати їх добрим словом, а керівництво держави може озвучити звернення без помпезних святкувань. Зрештою, відсутність у Європі помпезних святкувань і парадів до дня перемоги не свідчить про знецінення болю, жертв чи внеску в боротьбу. Нам зараз варто говорити про те, що ми робитимемо з сучасною війною і навколо чого будуватимемо нашу сучасну міфологію.

Росіяни колонізували нас понад триста років, тому їхньої ідеології доволі складно позбутися цілком. Вона була дуже системною, тож зараз важливо відстоювати свої позиції в культурному плані, адже російська культура поглинала багато наших мистецьких ресурсів. 

“Ця війна з часом може лягти в основу нашого соціального міфу”

Нам варто будувати власну ідеологію, визначити певні наративи, які ми хочемо транслювати, зараз вона дуже розмита. Це має бути суспільний договір про те, що для нас є важливим і навколо чого ми будуватимемо соціальний міф. Бо в іншому випадку нам буде дуже складно консолідуватися і протистояти зовнішньому ворогу.

Якщо нам доведеться будувати такий спосіб життя, як у Ізраїлі, то ми мусимо підтримувати певну мілітаризацію. Люди повинні мати військовий вишкіл, адже завжди матимемо сусіда, який готовий напасти на нас у будь-який час. 

Щодо дня перемоги для нас у майбутньому, то ми, швидше за все, не обійдемося без героїзації подвигу. Буде героїзація окремих людей. Я категорично проти святкування власне перемог, бо ми маємо наразі величезні втрати і повернення додому загиблих військових, відновлення країни буде дуже складним процесом.

Якщо говорити про День пам’яті як про певний ритуал, то він мусить бути. Має відбуватися спомин людей, які загинули, наприклад, певні події на Марсовому полі, меморіали або ж сакральні дні, коли згадуватимуть жертв війни, й меморіалізація тих, хто поклав своє життя. Але я думаю, що перемога як така не буде одномоментним процесом. Ця війна з часом може лягти в основу нашого соціального міфу, та це залежатиме від того, якою ми будемо державою, адже сучасна війна  —  це боротьба за нашу незалежність. 

Джерело: Глузд

Данило Липівський

Інформаційний оглядач інтернет-сайту Bogo News.