СЛІДКУЙТЕ ЗА НАМИ ТУТ

АГЕНЦІЯ НОВИН БОГОРОДЧАНЩИНИ

Інформаційно-пізнавальна інтернет-газета про рідний край, його жителів та їх життя

//

//

//

Як три брати-скульптори з Богородчанщини окриляють людей та дарують дітям щастя

02/03/2024

Тарас, Дмитро та Богдан Пилипонюки — три брати-скульптори з села Підгірʼя, які змогли окрилити та принести щастя тисячам людей зі всієї України. Творці, чиї роботи несуть до народу свій глибокий зміст та лишають слід в душі тих, хто зумів до них доторкнутися. 

Хлопці кажуть, що це їхня сімейна справа. Все почалося ще з дідуся, маминого тата. Але в ті складні часи в нього не було змоги малювати. Тому коли його дочка захотіла творити — він її підтримав. 

«Вона пішла навчатися в училище різьбі по дереву. Згодом народилися ми з братами і творчість довелося відкласти. Проте, навіть не дивлячись на це, мама досі малює картини, іконостаси, офірувала образи в церкви.

Брати розповідають, що вони зростали в цьому мистецькому колі. Мама дала їм старт — освіту, яка є дуже важливою. 

«Я міг ліпити глиною, старший брат малювати і ліпити, Богдан варити. Всі хочуть, щоб вдома був порядок, а в нас вдома такий от творчий безлад. Але оця обстановка створює ідейні рішення і будує плани на майбутнє, — каже другий брат.

Хлопці зізнаються, що тато трішки ревнує, бо всі сини пішли по маминій лінії, вибрали творчий шлях. Але він все одно їх підтримує. В нього більш технічний погляд на роботу синів. Він може підказати, як правильно зробити конструкцію, щоб вона не завалилася і протрималась роки. 

У братів чималий відрив у віці. Між першими двома хлопцями та найменшим братом 10 та 15 років різниці. Тому Дмитро та Тарас розпочали свій творчий шлях набагато швидше.

«Після академії ми з братом їздили на реставрації, шукали себе. І де б ми не були, нас тягнуло додому. В один момент ми втомилися від переїздів і вирішили, що повертаємось до Франківська і будемо робити скульптури, — каже митець.

Дмитро пригадує, що перша їхня виставка була в Бастіоні й називалася «Про що говорять руки». Вона дала потужний бум, бо це були копії рук знаменних людей. Вони приходили дивитись на зліпки своїх рук, а всі охочі могли зробити копії своїх. Тоді була величезна кількість людей. З того моменту вони почали шукати меценатів, замовників поближче додому, які допомагали б втілювати задуми.

Все починається з ідеї. Вона тебе вже розкручує, ти шукаєш інформацію, робиш ескіз, другий ескіз, остаточний ескіз. І вже з нього стартує робота. 

«В ескіз ми закладаємо ідею. Це просто маленька форма з якої ми вже робимо розрахунки та викладаємо каркас, — каже наймолодший брат Богдан.

В той час Дмитро вирішив зробити скульптуру, яка стала візитівкою Богородчанщини й привабила до себе тисячі людей.

«Я завжди думав, яку скульптуру зробити таку, щоб людина почувала себе краще. Тобто не створити свою скульптуру і сказати, що от це витвір мистецтва, а зробити людину витвором мистецтва, щоб вона себе окриляла. І от тоді Богдан Ступка прочитав вірш Ліни Костенко «Крила». В нього ще такий голос глибокий, який не може не зворушити. І от я загорівся цією ідеєю, зліпив ескіз і пішов до Тараса Белза і кажу, що давайте окриляти людей. Хтось інший можливо б відмовився від цього, а він творча людина, яка хоче вкладатися в мистецтво. Він розуміє, що творчий спадок є безцінним і підтримав мене.”

Дмитро робив крила в своїй майстерні. Потім їх встановили на території ресторану «Прованс» і механізм запустився. Люди почали окрилятися.

Після цього хлопці взялися над роботою на Парком історії землі. 

Ідея парку — кайнозойська ера. 

«Ми відкривали історію, дивились, які тварини були в цей період, вибирали найбільш цікаві та вивчали їх. Старалися роботи максимум по висоті, щоб передати ці враження. От такі високі мамонти мешкали лише в Америці. В нас вони були менші, приблизно до 4,5 метрів у висоту. Але в скульптурі ми намагалися зробити все більшим. Тому разом з підвищенням його висота близько 10 метрів, а вага біля 9 тонн.»

Їх вдалося звести за шість місяців. Брати спішили, бо хотіли встигнути до відкриття фестивалю Underhill.

«Коли ми почали їх робити то було дуже класно, люди приїздили навіть групами, щоб подивитися. Всім було цікаво, що це робиться. Це круто, бо воно дає поштовх.»

Мамонти — це слід на роки, спадок майбутнім поколінням. Бетон буде стояти 200 років і ще через 200 років розпочне псуватися. 

«Не те, що б ми ходили і з гордістю всім заявляли про свої роботи. Насправді я навпаки не хочу розказувати про це, бо думаю, що справжня краса уваги не любить. А люди часом бувають жорстокі. Ти можеш щось робити, вони скажуть пару неприємних слів і це може негативно вплинути на твою працю. Тому ми стараємося робити свою справу тихо, спокійно та рухатися далі. Бо якщо ми ось щось робимо, значить це потрібно, така доля і такий наш шлях, — каже Дмитро.

В Парку декілька десятків скульптур. Всі роботи йшли під кураторством братів, над ними працювало багато людей. Митці впевнені, що Парк мусить надалі розширюватися, бо він позитивно впливає на його відвідувачів, культурно їх розвантажує, щоб їм не було так прикро. Бо людина, яка ходить по Парку, милується скульптурами та рослинами, які до речі доглядає їхня мама, так себе розслабляє та надихає на нові звершення. 

За час роботи Парку в ньому побували вже тисячі дітей та дорослих.  

«Всі наші роботи, вони антивандальні. По них лазять малюки і на них максимум хіба що стирається фарба. У всіх музеях світу заборонено торкатися фігур. Ми хотіли зробити навпаки, щоб до них можна було доторкнутися. Це як кусочок енергії. І діти щасливі, коли вони до них доторкаються, фоткаються, вилазять. А фарбу, то дрібниці, її можна поновити, — розповідає Богдан.

«Приємно робити корисну річ, яка приносить щастя. Людина, яка прийшла в Парк або окрилилась крилами, прийде додому і наприклад обніме маму, скаже дякую татові. Це такий ланцюжок добра, який трохи покращить світ.»

Зараз брати продовжують працювати. Вони вже зробили каркас трипільських глечиків, хотіли б підняти цю тему. Оскільки це Парк історії землі, то його можна наповнювати безкінечно. 

«Є безліч ідей, які записані на листочку та чекають свого часу. Поза Парком також стараємось працювати. До прикладу Атланти на вулиці Бандери в Івано-Франківську також наша робота, багато скульптур в ЖК Княгигин – хлопчик, який вітається з людьми, дівчинка з кульками. Атланти та павичі в Дзвинячі — робота старшого брата. В кожній нашій скульптурі, хочеться зробити не лише як красиву картинку. В цьому і полягає сенс мистецтва, щоб в кожен твір вкладати якусь історію, філософію і щоб вона чіпляла людей, закликала до взаємодії, — каже Богдан.

Проте робота у хлопців не така легка, як може здатися на перший погляд. 

«Це фізично важке заняття. В кожного з нас є протрузії і це погано. Все через важкі матеріали — бетон, арматуру, зварювання. Увесь процес роботи за нами. Ми стараємося інколи набирати на допомогу працівників, але переважно робимо все самі. Взимку руки мерзнуть, влітку дуже жарко буває. Від цього і хвороби різні. Коли зварюєш — важкі випари на легені, особливо коли в одному приміщенні варять декілька апаратів. Плюс дихаєш постійно пилюкою.»

Проте мистецтво потребує як і праці, так і мецената. Тому в Парку історії землі скульптура рук, які тримають надпис Underhill, несе певний символізм. Це долоні меценатів Парку, які допомагають братам Пилипонюкам творити та втілювати нові ідеї у життя. Головне мати до цього натхнення.

«Натхнення може бути будь звідки, але думка про краще рятує ситуацію, хоч зараз такий гнітючий стан, що часом немає бажання нічого робити, важко вставати з ліжка. Але ми працюємо далі. Я взагалі вважаю, що це наша доля так складається, що ми робимо потрібні та важливі речі.»