Історія викладача німецької мови з Прикарпаття, який став військовим кухарем

Ситий боєць – непереможний. Бо не відволікається на бурчання у животі.

В цьому переконує «сталевий» повар Держприкордонслужби прикарпатець Ігор Грицюк.

Людина-енциклопедія – саме так про нього відзиваються однокласники та вчителі. Скромний, ввічливий, урівноважений. Працьовитий, віруючий, без шкідливих звичок. Ігор Грицюк народився в селі Жураки, що на Богородчанщині. Після закінчення школи своє життя пов’язав із Тернополем. Навчався у Тернопільському національному педагогічному університеті імені Володимира Гнатюка на факультеті іноземних мов. А далі 13 років пропрацював викладачем німецької мови у Тернопільській академії народного господарства (тепер це Західноукраїнський національний університет). Згодом майже десять років працював у Тернополі на японсько-німецько-українському підприємстві, яке виготовляє кабельні в’язки до автомобілів, де навчав персонал та керівництво німецької мови.

Та вже майже рік 44-річний викладач працює військовим поваром у штурмовій бригаді Державної прикордонної служби України «Сталевий кордон». Зараз «сталеві» прикордонники обороняють рубіж на одному з найгарячіших напрямків фронту – у Куп’янську.

Як це – змінити викладацькі аудиторії на фронтові казарми, як успішному викладачеві та репетитору вдалось стати «майстер-шефом» на фронті, що входить у денний раціон військовослужбовців, чи мають вони змогу їсти гаряче, здійснюючи бойові завдання з артилерії, які страви найбільше полюбляють та до чого ніяк не можна звикнути на війні, цим Ігор Грицюк поділився із «Західним кур’єром».

Від повісток не ховався: вручили – пішов служити

Зустрічаємось із захисником у Жураківській гімназії. Військовослужбовець якраз перебував у коротенькій відпустці на рідному Прикарпатті. Учні другого класу, в якому навчається його племінник, влаштували зустріч-подяку для воїна-земляка – подякували за службу, подарували йому власноруч зроблений плакат із побажаннями та передали смаколики для побратимів. Військовослужбовець приємно зворушений, дякує діткам за повагу та підтримку, настановляє їх добре вчитись, слухати батьків та вчителів, любити Україну, берегти та плекати рідну мову та культуру.

Військовий шлях педагога Ігоря Грицюка почався на початку 2023 року. 10 січня, якраз після різдвяних свят, він ішов у Тернополі на роботу і дорогою працівники центру комплектування вручили йому повістку.

«Я ніколи не ховався від повісток. Вручили – у той же день пішов у військкомат, пройшов ВЛК. Був морально готовий і знав, що це тільки питання часу. Вважаю, що у час війни для чоловіків головним громадянським обов’язком є захищати рідну землю та її незалежність. Мені дали два тижні на збори. 26 січня я був розприділений у 94 прикордонний загін, який дислокується у місті Чоп на Закарпатті. Через два місяці долучився до 15 мобільного прикордонного загону новоствореної бригади Держприкордонслужби «Сталевий кордон». У березні загін перевели на пункт постійної дислокації на Хмельниччину. Там я був призначений на посаду старшого кухаря у комендатурі швидкого реагування вогневої підтримки 15 мобільного прикордонного загону. Сам зголосився на цю посаду, адже люблю готувати. Це моє хобі», – ділиться захисник.

Деякий час «сталеві» прикордонники перебували на Хмельниччині, навчалися та вдосконалювали свої бойові навички. У серпні загін відповідно до бойового розпорядження відправився на Харківщину і відтоді тримає оборону на одному з «найгарячіших» рубежів – у Куп’янську.

«Ситуація на Куп’янському напрямку залишається напруженою. Противники намагаються будь-якою ціною повторно оточити та захопити місто Куп’янськ, яке вже було окупованим. Для росіян це важливий логістичний центр, через який здійснювалось постачання бойових комплектів та провіанту для окупаційної армії. Місто перебуває під постійним вогнем, окупанти підтягують сюди свіжі сили та техніку. Наступальні дії з їхньої сторони відбуваються з періодичністю у два-три дні. Однак ми сталевою стіною стоїмо за нашу українську землю і впевнено тримаємо оборону», – говорить військовослужбовець.

Зазначимо, що, за неофіційними даними, кількість російської армії на Куп’янсько-Лиманському напрямку сягає до ста тисяч. Однак, завдяки нашим відважним оборонцям, якихось стратегічних успіхів в армії РФ на цьому напрямку немає.

Війна війною, а обід за розкладом

Вимогливому викладачеві Ігорю Васильовичу побратими присвоїли лагідний позивний – Ласун. А все тому, що він постійно отримує передачі з солодощами від родини, друзів та колег. Військовослужбовець сприймає це з гумором. За його словами робота на фронтовій кухні кардинально відрізняється від роботи на кухні у пункті постійної дислокації.

«Це фактично нон-стоп, без вихідних, канікул, святкових днів. Навпаки, саме тут хочеться хлопців побалувати й приготувати щось апетитне, якщо це дозволяє час і є можливість. Добре, коли кухар любить свою роботу й намагається вкладати свою любов у страви, тоді навіть макарони виходять смачнішими», – усміхається Ігор Васильович.

У пункті постійної дислокації на зміні зазвичай на кухні перебувають два поварі і три – чотири хлопці з наряду, які мають приготувати їсти для понад двох сотень побратимів. Обов’язки розподіляються: хтось чистить овочі, хтось займається безпосередньо приготуванням страви.

«Мій робочий день починається десь о п’ятій ранку з розпалювання дровами польової кухні. Спочатку готуємо сніданок – переважно це різні каші чи макарони. І по закінченні сніданку починаємо готувати першу та другу страву на обід. Паралельно смажиться засмажка, робиться соус. Згодом готуємо гарнір – крупи, макарони, картоплю. На приготування у нас йде від трьох годин. Далі починаємо підготовку до вечері. Коли хлопці повечеряють, розпочинається підготовка до наступного дня, прибирається кухня, миється посуд та інвентар, робляться певні заготовки на ранок. І так приблизно до дев’ятої вечора», – розповідає військовий повар.

За його словами, забезпечення продуктами харчування у зоні бойових дій набагато краще, що, звичайно, тішить, ніж у тилу, – щось дають із забезпечення, щось привозять волонтери. Однак умови праці дещо спартанські.

«Готувати потрібно на «бабі язі» – польовій кухні. Найтяжче – влітку, коли надворі плюс тридцять і потрібно цілий день біля розпеченої кухні працювати. Але загалом у нас проблем із харчуванням чи обмежень у порціях немає, кожен може взяти добавку», – розповідає військовий повар.

І додає, що готувати смачні страви можна в будь-яких умовах та навіть із найпростішого набору продуктів. Головне дотримуватись технології і вкладати душу у процес готування. А вдячність нагодованих побратимів для повара є найбільшою мотивацією.

«А вже на фронті намагаємось приготувати хлопцям щось смачненьке – посмажити м’ясо, рибу. Навіть холодець вже готував. Скажу відверто – такого смачного я ще не їв», – сміється кухар.

Борщик, картоплю чи макарони, плов, рагу, гречаники, котлети хочеться готувати частіше, бо це те, що смакує всім і є найоптимальнішим варіантом для кухаря у зоні бойових дій. Коли хлопці йдуть на позиції для виконання бойових завдань, вони також мають можливість готувати і самі.

«У сприятливу погоду та час малоактивних бойових дій ми практикували довозити хлопцям свіженьку, приготовлену їжу на позиції. Готували гарячі страви, клали перше, друге, наливали чай у термоси та підвозили ближче до позицій. Хлопці підходили кількасот метрів і забирали, а потім назад віддавали термоси. Це завжди був небезпечний маршрут, ти  їдеш із молитвою і вірою, що повернешся назад. Але ми працювали заради хлопців – аби вони були неголодні і задоволені. Зараз погодні умови та постійні обстріли території не дозволяють це робити, – ділиться Ігор Грицюк. – Зазвичай на бойових позиціях військовослужбовці не перебувають постійно, вони йдуть туди на певний проміжок часу для виконання завдання, а коли повертаються з нього на так звану «базу», то вже можуть і помитися, і поїсти три рази на день гарячого та смачненького».

Найтяжче – змиритись із втратою молодих побратимів

Окрім прямих обов’язків кухаря, Ігор Васильович допомагає виконувати роботу з діловодства.

«А паперової роботи дуже багато. Інколи доводиться по сім годин працювати за комп’ютером і, окрім того, готувати сніданок, обід і вечерю. Поєднувати це фізично важко, але вже звиклось», – ділиться захисник.

Чоловік зізнається, що у перші місяці після мобілізації також було тяжко звикати до армійських «законів» – щоденні шикування, застарілі стандарти поведінки: по плацу не ходити, там не можна стати, бо це «офіцерська зона» для куріння…

«Моя особиста думка, що у час воєнного стану ці правила армійщини потрібно не відміняти, бо тоді буде хаос, а по-можливості мінімізувати. Більшість нинішніх військовослужбовців – це мобілізовані цивільні, які у силу обставин взяли зброю до рук і стали військовими. Всім тяжко, будьмо відверті. Ми стараємось триматися разом, підтримувати один одного, жартувати… Загалом тенденція з бойовим духом у нашому загоні позитивна», – каже солдат.

Найбільше, що гнітить військовослужбовця, – те, що воювати доводиться молодим хлопцям, у той час, коли зрілі чоловіки ухиляються від служби.

«Коли я дивлюсь на цих двадцятирічних воїнів, які мали б здобувати освіту, будувати свої сім’ї, які ще фактично життя не бачили, не мають продовження роду, а мусять жертвувати своїм життям та здоров’ям заради майбутнього України, мене це дуже подавляє. Бо я вже трохи прожив життя. А коли гинуть хлопці у віці 20–25 років – це дуже страшно. Ціна нашої свободи заплачена надзвичайно висока».

Перебуваючи у відпустці на Івано-Франківщині, військовослужбовець зазначає, що його тішить, що тут не відчувається війна, що земляки намагаються жити повноцінним життям, готуватись до різдвяних свят.

«Людина не може перебувати у стані тривалого стресу, бо це призвело б до масової депресії та апатії. Перші пів року повномасштабної війни ми всі були у стані шокового потрясіння і не могли змиритись із тим, що трапилось. Люди віддавали останню копійку, аби підтримати оборонців. Зараз суспільство вже звикло жити у стані війни. З однієї сторони, це добре, бо ми не знаємо напевно, скільки ще триватиме війна. Країна мусить жити, у дітей має бути дитинство, сповнене радості, а не смутку. Головне, щоб люди не забували, завдяки кому вони мають можливість жити у відносній безпеці. Бо ми потребуємо повсякденної підтримки – не тільки матеріальної, а й моральної. Хоча б молитви», – додає захисник.

Автор Мар’яна РИНДИЧ