Фільм “Довбуш” — третя повнометражна художня робота Олеся Саніна. Це один із найбюджетніших фільмів України. На його створення витратили близько 120 млн грн, частину коштів виділила держава. Команда фільму налічувала 3000 людей, пошили 1000 автентичних костюмів. 

У фільмі як один із головних героїв дебютував актор франківського драмтеатру Олексій Гнатковський, який розповів ГЛУЗDу про свого персонажа та сенси, які відкрив крізь роль Івана Довбуша.

Як кажете на початку фільму: не приповідку, а правду. То яку правду ви пізнали про Довбушів крізь роль?

Коли ми кажемо “Довбуш”, то одразу асоціюємо з Олексою. Історично братів було двоє — Олекса та Іван. Навіть якщо зайти у наш Музей Олекси Довбуша (в Івано-Франківську, — ред.), то можна дізнатися про маршрут, яким ходив Іван. На Волощині, на Бессарабії, польській території, тут на Закарпатті та Прикарпатті. Він швидше був ватажком опришків, ніж Олекса. Оригінальний справжній ніж Івана, де викарбувано імена вбитих, який згадано у фільмі, зберігають у музеї в Кракові.

Кінематографічна, художня правда, про яку ми говоримо, — це дуже біблійна штука. Історія Христова, бо коли він в’їжджав в Єрусалим, то казав: “Сьогодні вони будуть кричати “Осанна”, а завтра “Розіпни”. Це історія й Івана. Він розумний, прагматичний — і від того цинічний. З гумором ставиться до життя і розуміє процеси, що в ньому відбуваються. Розуміє, хто такий герой для людей. Коли треба воювати за них, то вони будуть молитися на тебе, а коли ти виконаєш свою справу, то люди забудуть про тебе і скажуть, що ти їм не потрібен і вони хочуть жити своїм життям. Це досвід Івана, коли він каже, що люди — як вівці і їм треба тільки гроші і той, хто буде вмирати за них. Тут питання — любить він цих людей чи ні.

То любить він цих людей?

А ти що скажеш? Та він любить свого брата страшенно, гори, свою землю, батьків — ішов на їхній похорон попри засідку.

Давай ще подивимось, як він любов до своєї ватаги проявляє: коли вони йдуть над прірвою, то він йде останнім, бо дбає. Те, що він говорить такі страшні і правдиві речі, не означає, що він не любить. У Шевченка є “Я Бога прокляну”, але це не означає, що він атеїст, а що взиває до нього. 

Чого Іван вернувся після того, як пішов? Бо брату загрожувала небезпека. І в останній момент він бере кулю брата на себе. Він найбільше хотів слави і жити. Він rock star. І це віддає заради Олекси.

Тоді це точно прояв біблійної любові.

Найбільший прояв жертовної любові. Він розумів, що Олекса потрібен людям більше, ніж він. Це як зараз людям не треба rock star, а треба Залужний. 

Тому він на початку фільму каже: “Ви хочете гарної казочки, а я розкажу правду”. Він своєю історією жертвує за них. І в кінці він промовляє: “Бачиш, Боже, я знав того, хто обманув смерть”. Але хто обманув? 

Я зчитую в цьому погляді, що Іван.

Ну так. Він обманув усю систему. Замовник приходить до кілера по смерть, але не знає, ким є смерть.

Іван — досить не пізнана постать. Якщо говорити про більшу частину суспільства, то вона не знає, що такий був. Можна сказати точно, що він довго лишався в тіні. Вам довелося його пізнавати “з нуля”?

Я не знав, що це реальний персонаж. Він був для мене відкриттям. 

Опришків сприймають неоднозначно. Абсолютно сказати, що вони антагоністи чи протагоністи, не можна. Ростислав Держипільський говорить про дуальність сприйняття, протиставлення. Якої ви думки щодо цього персонажа? 

Він у мене це підслухав. Я казав, що Довбуші — це дволикий Янус. Але і я так вже абсолютно не думаю. Це двоє людей, які мають свої переконання і право. Я не знаю абсолютно доброго і поганого. Іван — звичайна людина. 

Опришки — це XVIII століття. Умовно кажучи, Середньовіччя. Там умови життя зовсім інші. Фактично, вони займались рекетом. Як можна говорити про те, що вони грабують чи не грабують, коли вбити могли за кривий погляд?! Ми кажемо, що вони розбійники з точки зору теперішніх умов. Там не було такого, що ти можеш піти в суд і подати за харасмент (втручання до приватного життя,  —  ред.). 

То які опришки для вас?

І в опришків так само. Час жорстокий. Сусід сусіда може зарубати. Топірці, зброя постійно носилася. Це як самураї, коли витягують катану, то має пролитися кров. Коли берешся за бартку, то маєш пролити кров.

Можна собі уявити, коли люди в страшних боргах і заходить якийсь опришок в корчму й виставив всім, а вони раді, бо п’ють на бороду (у борг, — ред.) й не знають, коли розрахуються. Або коли опришки могли прийти на весілля і подарувати молодим хату, грошима. І як тоді люди можуть до них ставитися, як не з повагою?

Це такий соціальний момент, а якщо взяти економічний зріз, то йде мова не про боротьбу з поляками. Це наратив, який нам продиктований радянським союзом. У багатьох історіях вони стикають нас із поляками чолом. Навіть у Волинській трагедії різали і поляки українців, і українці поляків, але каталізатором була росія.  Фільм “Довбуш” 50-х років — конкретно соціалістичний, комуністичний фільм. 

На цій території, про яку ми говоримо, Європейський Союз. Там були мадяри, волохи, басараби, євреї, вірмени, українці, поляки. І в ватазі Олекси й Івани були всі ці люди. Там не стояло питання національне, а станове — проти шляхти воюють низи. Проти поневолення. Причому шляхта — це не Корона Польська, а, простими словами, — олігархи, які себе вважали не поляками, а сарматами (кочовий іраномовний народ, — ред). 

Опришки — це як українці проти януковича. росіяни маніпулювали, що це була громадянська війна, українці проти українців. Але це була боротьба проти влади та за демократію. 

Найкращі польські актори, мабуть, не знімались би в антипольському продукті, вони читали сценарій. Санін у цьому фільмі показав європейськість української нації і що у XVIII столітті ми боролися за європейські цінності: свобода особистості, праці, вільна торгівля, капіталістичні відносини.

Це ваш дебют у кіно. Ви чекали саме такої ролі?  

Мг. Я не брався за що-небудь. З голоду не вмирав ніколи, аби хапатися за все, лиш би  вижити. Я вважаю, що я класний і не маю брати участі у фігні. 

Тоді ви відчули цінність ролі, так?

Звичайно. Це Санін. Якщо тобі пропонує роботу “Роллс-Ройс”, то ти зразу розумієш, що це інше, ніж коли тобі дзвонять із гаражного кооперативу “вуйка Михайла”. Навіть не вуйка, а дяді Міші. А в нашому кіно і телебаченні це дуже часто якийсь “дядя Міша”. 

Санін — найкращий режисер, Михальчук — найкращий оператор. Тут роздумів не може бути. 

А взагалі як роль отримали?

Мої колеги знали, що будуть працювати над таким фільмом, я не чув. Якось після вистави до мене підійшов Санін і каже, що хоче зробити фільм про Довбуша. Я йому кажу: “Молодець”. Не зрозумів, що він пропонує. “Класна ідея”, — кажу йому. А він: “Ти не зрозумів. Хочу, щоб ти грав”. Я такий: “Запросто. Це моє”, бо це мої гори. Потім він сказав про Івана — і стало дуже цікаво. 

І не засмутилися, що не Олексу?

Ти шо? Диви, який Іван. 

Робота над фільмом тривала понад десять років. Скільки років працювали саме ви?

Ну це загалом від ідеї до виходу. Зйомки почалися у 2018 році. Всього було 100 чи 101 знімальний день. Потім постродакшн. Почався коронавірус, а дистанційно важко це робити. І тільки призначили прем’єру — напали москалі.  

Як тривали зйомки і як ви поєднували їх із роботою в театрі?

Знімали під час театрального сезону. Казав свої знімальні дні, і тоді не ставили мені вистави. Це логістика, погоджували.

Поділитеся яскравим спогадом зі знімального майданчика? Улюбленим або найважчим?

Для мене найбільш зворушливо було, як я став хресним татом в горах. Ми знімали історію про похорон батьків Довбушів. Це було доволі високо. Спеціально шукали локацію, щоб не було стежок і люди аби не ходили. Коротше, там, де вовки срати бояться ходити. 

За горою, недалеко від місця, де ми знімали, у колибі для пастухів мешкала сім’я: жінка, чоловік і шестеро дітей. Жінка ще вагітна була. Ми якось мали павзу і чуємо з колиби крики, ніби когось вбивають. А в неї пологи, чувака нема. Вівчарук зблід і вибіг з колиби. Вона пояснює, а ми приймаємо пологи. Стрельников (актор, що зіграв Олексу, — ред.) тримає ту дитину, а жінка відходить від шоку і питає: “Ви хто?”. Він їй каже: “Довбуш”.  Вгадай, як назвали малого. 

Згодом уже прийшов чоловік, і вона питає нас, скільки ми ще тут будемо. А ми мали ще три дні знімати. Діти побігли вниз по священника, аби похрестити. Ми з Сергієм стали хресними.

Який у вас звичний робочий день?

Моє гримування тривало півтори години, розгримування — годину-дві. Знімаємо в сонячний день. Виїзд на гору з обладнанням — теж десь година. Вставали о третій, гримувалися, їхали на гору, працювали, спускалися, розгримовувалися. 

Я не побоюся назвати цей фільм навіть трохи бойовиком. Сцени боїв, бійок — це взагалі окреме мистецтво, як на мене. Як готувалися до цього? 

За пів року до зйомок я працював із каскадерами. Це люди, які знімалися у фільмі “300 спартанців”. Мали дублерів, але домовилися, що працюємо без них. Всі трюки виконували самі. У мене був прохід по колоді, а я панічно боюсь висоти. Була страховка, але хоч ти і йдеш із тросиком, під тобою ж 20 метрів висоти і провалля, то страшно. Ніби йдеш собі між  двома дев’ятиповерхівками. 

Мені довелося прочитати багато критики щодо фільму. І в досвіді українського кінематографу вже був фільм про Довбуша, який не зібрав у прокаті й половини від бюджету. Ми знаємо, що фільм “Довбуш” дуже дорогий, і є думки, що він не окупиться. Чому так і які у вас прогнози щодо цього?

Чи окупиться “Довбуш”, я не знаю, але сподіваюся на це. Треба розуміти, що в нас нема половини кінотеатрів й нема кому туди ходити, бо війна. 

Фільм мав вийти після перемоги. Чому він вийшов тепер?

Бо він потрібен людям. Зараз найактуальніший час. Він для піднесення бойового духу. 

Так. У фільм вкладають контекст повномасштабного вторгнення росії…

Ми почали знімати, то війна була вже. Тому контекст точно наклався, і добре, що переплітається. 

Вас часто питають про одну фразу, і я теж не можу не спитати. В одному з подкастів ви порівняли фразу “То є мої гори…” із фразою про російський корабель. То вже така культова фраза, і я знаю, що ви її автор. Що ж відчуває автор, коли його слова стають настільки вживаними?

Ми обговорювали з Саніним цю фразу і я запропонував відкоригувати. Я консультував із питань мови, діалекту, щоб зробити сценарій наближенішим до тих часів.

Продовжуючи про погане кіно. Ми побачили багато гідних і не дуже прем’єр за останній рік. Як ви оцінюєте цей темп українського кінематографу?

Замало. І хорошого, і поганого замало. Ми маємо знімати багато. В Голлівуді не тільки величезні блокбастери, а й чимало такого трешняку, що ви собі й уявити не можете.

А трешняк для чого?

Так працює ринок. Треба створювати конкурентне середовище. Нам треба фільмів різної якості і багато. До 2014 року москалями було заповнено все. Приїздили, робили, що хотіли, брали наших акторів за копійки. Для мене питання всього російського принципове — за своїм кораблем. Якщо ти чуєш зараз “какая разніца?” — це повний абсурд. Ті хто так каже, не розуміють, що нас зараз вбивають, зросійщують, ґвалтують. Москаля виганяти з голови треба. У нас дуже багато російського наративу. На кіно зазвичай коштів зовсім не виділяють. Державні гроші мають йти на культуру, те, що може не окупитися, але підвищить рівень культури населення. Те, на що виділяють часто, немає ціни і має фінансуватися самостійно. У нас демократична держава. Хочеш знімати непотрі, то знімай, але за свої гроші. 

Є якісь ролі або конкретні персонажі, які ви хочете обов’язково зіграти? 

Хочу, щоб настала перемога, поки нічого не планую.

Журналістка: Ірина Блаженко

Фотографка: Софія Дмитрів