СЛІДКУЙТЕ ЗА НАМИ ТУТ

АГЕНЦІЯ НОВИН БОГОРОДЧАНЩИНИ

Інформаційно-пізнавальна інтернет-газета про рідний край, його жителів та їх життя

//

//

//

З глибокого тилу – до вогневого рубежу

24/02/2023

Ексклюзивний репортаж волонтерського шляху з Прикарпаття на Донеччину пише про це Західний Кур‘єр.

Вже рік Україна як єдиний злагоджений механізм мужньо протистоїть повномасштабному вторгненню російських окупантів. За цей час потреби наших захисників у підтримці з тилу тільки зростають, адже бойові дії стають все більш запеклими та вимагають максимального матеріального та технічного забезпечення. З перших днів війни «армія волонтерів» із Прикарпаття міцно тримає «гуманітарний фронт». Збирають допомогу, виготовляють «буржуйки», ремонтують машини, купують дрони, тепловізори, генератори, павербанки, амуніцію, ліплять вареники та випікають домашні смаколики. Щоб доставити все це на фронт, добровольці «передової тилу» долають тисячі кілометрів, щоразу наражаючи себе на небезпеку.

Напередодні річниці повномасштабної війни кореспондентка «Західного кур’єра» проїхала волонтерський шлях із Прикарпаття до Донеччини. Наскільки тяжким та небезпечним є цей маршрут, якою вагомою для бійців є стабільна допомога тилу та як облаштовують свій побут прикарпатські захисники на фронті – далі у репортажі.

Кожна поїздка може бути останньою 

Для 33-річного волонтера з Богородчан Андрія Гоцанюка це вже 54 поїздка на фронт. Разом із друзями він від початку повномасштабного вторгнення росіян активно допомагають армії – безкоштовно ремонтують та «бронюють» машини для фронту, купують автівки для бійців, виготовляють буржуйки та власним транспортом доставляють провізію на передову. Однак, якщо ще рік тому охочих безкоштовно допомагати військовим було майже пів сотні, зараз залишилось менше десятка, які продовжують розпочату справу.

Дошки, деталі для автомобілів, амуніція, засоби гігієни, медикаменти, спальники, теплі речі, тушкованки, вареники, питна вода, домашня випічка… Мікроавтобус Андрія завантажений, як консервна банка. До автівки чіпляють лафету, щоб забрати з фронту поламаний автомобіль на ремонт. Другий водій – доброволець Василь Глуханюк, для якого це вже 45 поїздка на фронт. Раніше хлопці їздили на різні напрямки передової, останні місяці зосередились на Бахмутському напрямку, де зараз служить найбільше бійців із Прикарпаття.

Водії-волонтери Андрій та Василь

Разом із волонтерами на Донеччину відправляється придбаний односельчанами позашляховик для мінометника 79 бригади – Любомира Гоцуляка з Маняви, який воює у Кураховому Донецької області. Машина під зав’язку забита гостинцями і для інших воїнів-земляків, які служать на Донеччині. Автомобіль для свого однокласника переганяє підприємець Любомир Сікора, який неодноразово сприяв придбанню автівок для захисників із Івано-Франківщини. Це перший досвід поїздки на передову для Любомира, але, за його словами, не останній.

Виїжджаємо з Богородчан серед ночі 15 лютого, щоб встигнути до наступної ночі в’їхати у Костянтинівку. Ситуація там напружена, місто знаходиться під постійним обстрілом окупантів, тож серед ночі краще «не світитись» на дорогах. Попереду 1400 кілометрів та чотири дні небезпечної подорожі.

Хлопці у доброму гуморі, перевіряють чи все взяли і вирушаємо. Питаю, чи не страшно.

«За цей час я вже стільки надивився, що перестав боятись. Хоча розумію, що кожна поїздка може бути останньою. Небезпека всюди – і в дорозі, і на передовій. Були випадки, що ракети прилітали за сто метрів від місця, де ми ночували. Щоразу ситуація змінюється. Не знаєш, що тебе там очікує. Але хлопці чекають на нас. Виходу немає, мусимо їздити», – говорить Андрій.

Пароль – «вареники» 

Комендантська година, на автотрасах майже немає машин. Цей час волонтери намагаються використати по-максимуму, щоб не застрягати у заторах. Шлях із Івано-Франківщини до Донеччини пролягає через Тернопільську, Хмельницьку, Черкаську, Кіровоградську та Дніпропетровську області. За понад десять годин у дорозі кілька коротеньких зупинок на АЗС на дозаправку та каву. Ближче до Сходу погода змінюється у гіршу сторону: падає сніг, на дорозі ожеледиця.

В одному з сіл Дніпропетровщини повертаємо на борщик у «Чумацький шлях» – магазин-кафетерій, який від початку повномасштабної війни перетворився на заклад харчування, де безкоштовно годують військових, волонтерів, медиків, правоохоронців, переселенців та й взагалі всіх, хто проїжджає через це село. Працює кафетерій цілодобово, допомагають готувати їжу та обслуговувати гостей місцеві жінки та волонтери, які працюють у три зміни. Власниця кафетерію Наталія Біловола розповідає, що за добу роздають від 1500 до 2500 порцій гарячих страв. Гарячий борщ, пампушки, салати, картопля, сало, грибочки, холодець, налисники, випічка, компот. Обмежень у порціях немає. Хто хоче, може взяти навіть із собою у банку.

Кафетерій “Чумацький шлях”

На стінах кафетерію сотні шевронів та десяток прапорів із автографами від вдячних відвідувачів.

«Наш «Козацький шлях» – це шлях до перемоги. За рік війни ми нагодували незліченну кількість людей. У такий нелегкий час потрібно допомагати всім, хто цього потребує», – говорить пані Наталія.

Від Кривого Рогу все частіше стоять блок-пости. Однак нашу машину майже не зупиняють, у водіїв є посвідчення волонтерів, які дозволяють їхати під час комендантської годи та заїжджати у зону бойових дій.

«Що везете?» – запитують поліцейські на блок-постах. «Вареники», – жартома відповідають хлопці. Правоохоронці усміхаються, оглядають мікроавтобус і бажають щасливої дороги. За кілька кілометрів до Костянтинівки на одному з блокпостів проходимо «фільтрацію» – правоохоронці перевіряють паспортні дані та телефон кожного водія та пасажира, уточнюють мету візиту та ретельно оглядають автомобілі. «Хочете вареників?» – питають наші водії. «Ні, дякуємо, везіть воїнам, їм треба більше», – відповідають ті.

«Вареники – то наш «секретний пароль». Бачиш, яку силу вони мають. Без вареників у поїздку не відправляємось», – жартує Андрій.

Без вареників у поїздку не відправляються

Тишина тут насторожує

«Найважчими є останні 150 кілометрів», – говорить Андрій.

І я в цьому переконуюсь. Майже 20 годин безперервної їзди дають про себе знати. Затікають ноги, німіє спина та шия, страшенно хилить на сон. Вмикаємо музику на повну гучність, водій просить, щоб я говорила до нього, аби він не заснув, але відчуваю, що й сама провалююсь у сон. На пункт призначення у Костянтинівку ми прибуваємо опівночі. Ночуємо у будівлі на одному з місцевих автосервісів хто де: кому пощастило – на дивані, інші влягаються у спальники на підлозі у ванній кімнаті, коридорі та кухні.

«Кожен раз, коли лягаю тут спати, думаю, щоб не прокинутись, а на порозі орки», – говорить Андрій.

На душі тривожно, але втома бере своє і ми всі засинаємо. Серед ночі у телефоні вмикається сповіщення про повітряну тривогу в Івано-Франківську. Прокидаюсь. У небі чутно сильний гуркіт, як перед грозою. Усвідомлюю, де я, і опановує страх. Стіни трясуться. Хлопці попереджають, що вночі надвір виходити не можна, особливо світити ліхтариком.

«Зараз над нами може літати «шахід». Приліт може бути будь-де і будь-коли. Спи, не бійся, це працюють наші», – говорять хлопці. Однак заснути ні я, ні більшість моїх супутників вже не змогли.

Добре, що ми на Сході і світанок наступає вже після 5:00. Коли надворі видно, не так страшно. Хоча саме у цей час зазвичай і починаються стрільби та прильоти. Однак цей день виявився незвично спокійним як для прифронтової Костянтинівки, куди ще вчора прилітало. По допомогу приїжджає перший воїн Василь на позивний Батя, завантажує своє авто гостинцями від рідних. Питаємо, яка тут ситуація.

Костянтинівка. Гостинці для воїнів доставлено.

«Щось нині підозріло тихо. Ця тишина насторожує», – відповідає військовий. Кількахвилинна розмова, обійми, спільне фото – і він мчить на завдання.

Воїн Батя забирає свою партію допомоги від земляків

А ми – розвозити допомогу до інших бійців із Прикарпаття, які служать на Донеччині.

Прикарпатця на Донеччині зустрінеш на кожному кроці

Дорогою до воїнів повертаємо на каву та булочку у Костянтинівці. Хлопці кажуть, що такої, як тут немає ніде. Кав’ярня-пекарня знаходиться на першому поверсі триповерхової будівлі. Вікна забиті фанерою. На верхніх поверхах сліди від пожежі та вибиті шиби. Запах свіжої випічки чутно здаля. За гарячою кавою та булочкою з вишнею роздивляюсь ранкову Костянтинівку. На вулицях людей мало, зате під банкоматами стоять великі черги. Майже на кожній вулиці видно сліди прильотів. Натрапляємо на залишки ракети в одному з дворів. Місцями висять розірвані електропроводи. У багатьох будинках вибиті або вже забиті дошками вікна. На місцях свіжих прильотів працюють комунальні служби. Поряд із військовою технікою їздять люди на велосипедах, діти катаються на санчатах. Зранена Костянтинівка оговтується. Люди у кав’ярні обговорюють підозрілу тишину…

Далі прямуємо у Краматорськ, Слов’янськ, Рай-Олександрівку, Малинівку.  Зв’язатись із усіма воїнами не вдається, деякі в той момент знаходяться на «нулі» і не мають можливості під’їхати. Тоді допомогу залишаємо побратимам. Тут всі свої, одне одного знають –  і волонтери, і військові. У містечках та селах Донбасу прикарпатський діалект можна почути на кожному кроці. І чи не на кожній вуличці зустрічаємо автівку з франківськими номерами.

59-річний військовий Ярослав на позивний Комбат, який пройшов війну в Афганістані, пішов добровольцем на фронт у перші дні повномасштабного вторгнення росіян. Вже рік чоловік несе службу у найгарячіших точках. Зараз служить помічником артилериста у прикарпатській «десятці».

Теплі обійми і слова підтримки важливіші за тушкованки.

«Мене не хотіли брати, казали, що я вже застарий. Але я наробив руху на військкоматі і таки  взяли», – каже чоловік. Про ситуацію на фронті говорить коротко: «Ми стоїмо тут міцно. Тільки треба більше боєприпасів. Тяжко, але ми не здаємось».

На запитання, що найбільше тривожить воїнів на передовій, відповідає: «Аби вдома все було спокійно». І з великою вдячністю відгукується про волонтерів: «Наші волонтери – найкращі. Знайдуть і привезуть все, що попросиш. Знаю, яка тяжка і небезпечна їхня дорога. Це дуже цінно для нас», – говорить Ярослав.

Дякують воїни і за вареники і жартують, що то є стратегічний продукт на фронті.

З травня захищає українські землі у складі «десятки» Микола з Верховинщини на позивний Дідо. До війни чоловік працював керівником у державній установі, маючи «броню», пішов добровольцем на війну. Мав осколкове поранення, підлікувався і продовжує службу у розвідроті. Привітний верховинець гостинно запрошує нас на каву до себе «на базу». У будиночку, в якому тимчасово вони базуються, досить тепло – горить буржуйка, є світло від генератора та інтернет від старлінка. Хлопці навіть підвели воду та встановили душову кабіну. Микола трохи ніяковіє: «Вибачайте за безлад. Не знав, що до нас такі гості завітають». Продовжуємо розмову за горнятком гарячої кави.

Відважний Дідо з Верховинщини

«І що ви розвідали? Чекати нам ще одного масштабного наступу?» – запитую. «Навряд, вони вже видихаються. Недавно відбили їх від Красної Гори. Дорога на Костянтинівку ще прострілюється, але вже повністю під нашим контролем. Тактика у них така ж – лізуть, як таргани, гатять без міри куди попало. Але це вже недовго», – відповідає розвідник «десятки».

Забираємо у Миколи «поранений» позашляховик «на лікування» на Івано-Франківщину і мчимо далі. Ще кілька теплих зустрічей із бійцями. Неголені, втомлені, схудлі. Хлопці розпитують про дім, що нового на Івано-Франківщині, пригощають нас кавою. Про свої справи зазвичай відповідають коротко: «все норм» або «все ок».

Але зізнаються, що довготривалі бої вже дуже виснажили їх, як фізично, так і морально.

«Хотілось би хоч на місяць додому, до сім’ї, до дітей. Трохи відпочити, підлікуватись. Так, ми сильні, але не залізні», – говорить військовий Василь.

Бахмутська симфонія лютого 2023-го 

Щоб на власні очі побачити нашу незламну фортецю, напрошуюсь до військових медсанбату «на екскурсію» у Бахмут. Їдемо на добитому УАЗі, яким водію санбату доводиться евакуйовувати поранених та загиблих із поля бою. Машина просякнута запахом крові, немає ні тепла, ні світла. Летимо на максимальній швидкості, з вимкненими фарами, на засніженій дорозі «уазик» буксує. Щоб я не боялась безперервної канонади, водій вмикає музику на повну гучність. Але вибухи все одно чути.

Один з найтихших районів Бахмута

«Тут тихо може бути не більше 12 хвилин. Бахкає постійно. Хоча цей район вважається найспокійнішим у Бахмуті, ось ця вулиця прострілюється постійно. Тож будь готова», – «підбадьорює» мене водій медавтівки.

Зупинятись, виходити з автомобіля, говорити телефоном ризиковано. Навколо військова техніка ЗСУ, знімати чи робити фото заборонено.

Починає падати рясний сніг, ніби хоче приховати болючі рани Бахмута. У небі стовп диму. Повітря тяжке, просякнуте згаром. Вибухи посилюються. «Треба випити кави», – говорить військовий і зупиняється біля одного з уцілілих будиночків. Тут базуються парамедики іншого батальйону – два бійці з Прикарпаття. У будиночку тепло, пахне свіжозвареним борщем, біля буржуйки гріється кішка. За горнятком кави хлопці обговорюють робочі моменти евакуації, від яких кров холоне.

Забрати з поля бою пораненого, зупинити кровотечу, стабілізувати, під обстрілами довести туди, де зроблять все необхідне. Вирішальними є секунди. Ризикуючи своїм життям, вони продовжують бій за життя солдата, який щойно бився з ворогом. І цим наші захисники кардинально відрізняються від росіян.

«Орки не те що загиблих, вони навіть поранених залишають на полі бою», – розповідають військові медики.

Цей “байрактарчик” врятував не одне життя солдата

Якийсь час стоїть тиша. Але раптом гучним басом озивається автоматична гармата. Ритмічно, два по два постріли. Свистять гради… Короткими чергами стрекотять автомати Калашникова. Зовсім поряд – приліт чогось тяжкого. Хлопці наполегливо рекомендують нам покинути Бахмут. Самі оперативно відправляються на виклик – треба забрати з поля бою пораненого солдата і доставити до стабілізаційного пункту.

Ще не всюди “пекло”

До Костянтинівки з Бахмата ми вертаємось через Часів Яр. Тут трохи тихше. Однак картина така ж – майже жодного вцілілого будинку, жодної цивільної машини на дорозі, вирви від прильотів, порвані електропроводи та повалені електроопори, безлюдні вулиці.

Уже у Костянтинівці згадую, що зі страху забула увімкнути диктофон.

Військовий сміється: «Налякалась? А була така відважна… Перший раз завжди страшно. Ось так буває з тими новобранцями, яких направляють сюди без нормальної військової та психологічної підготовки. Від страху вони падають у ступор і не тільки ризикують самі загинути на полі бою, а й наражають на небезпеку своїх побратимів».

На третій день зранку частина нашої команди доставляє пригнану автівку у Курахове, ми їдемо по ще одну розбиту машину, яку заберемо з собою на ремонт. Зустрічаємось біля «Чумацького шляху» на Дніпропетровщині.

Тепла зустріч однокласників у Кураховому

Дорога додому була надзвичайно складною і тривала майже 30 годин. Побиті автомобілі військових постійно ламались. Кожні дві години зупинялись на ремонт. Холод, нерви, втома. Коли ми прибули на Івано-Франківщину, Андрій зізнався, що й сам не вірив, що ці «недобитки» проїдуть понад тисячу кілометрів. Роз’їжджаємось по домівках відпочивати, а він – готуватись до чергової поїздки на фронт.

Дорога додому була важкою

Побачене на передовій довго не відпускає. На душі залишається тяжкий осад. Докорінно переосмислюєш ціну спокійного життя, ціну нашої перемоги, яку щоденно платять наші відважні захисники та люди з направду великими серцями – волонтери.

Мар’яна РИНДИЧ